Із історії села Млієва

1. Село Мліїв, місцезнаходження, адміністративне підпорядкування.

Село Мліїв розташоване за кілька кілометрів від районного центру Городища. Центр сільської ради. Кількість населення - понад 4 тисячі осіб. Млі́їв (давні назви - Мгліїв, Імліїв, Ітомгліїв) - село Городищенського району Черкаської області на Україні, центр сільської ради. Село розташоване на берегах річки Вільшанки за 10 км від районного центру - міста Городище та за 45 км від обласного центру - міста Черкаси. Площа населеного пункту - 1585 га, територія Мліївської сільської ради - 12004 га. Населення - 4 085 чоловік.

2. Вступ. Історія виникнення села Мліїв.

Село Мліїв - столиця садівництва. Це - древнє поселення, що засвідчують археологічні знахідки доби пізнього палеоліту і ранньої бронзи. В X столітті в цій місцині, на південній межі Київської Русі, половецький хан Ітомглій розташував своє кочовисько вздовж ріки Вільшанки. Від імені хана стали називати поселення Ітомгліїв, Імгліїв, Мгліїв і нарешті - Мліїв. Перша писемна згадка про Мліїв належить до 1499 року. Після вигнання татар у 15 ст. Мліїв належав литовському роду Радзівілів, на початку 17ст. - польському гетьману Конецпольському, в 1648 році Млієвом оволоділи війська Богдана Хмельницького і він став ранговим містечком гетьмана, проте за Андрусівським договором Мліїв знову відійшов до Польщі. З початку 18ст.Мліїв з округою належав князю Любомирському. В 1766 році в селі почалося заворушення проти насадження католицизму. Шляхті вдалося схопити одного з найактивніших борців Данила Кушніра, якому, на очах зігнаних на майдан селян, відтяли голову і прибили до стовпа, а тіло спалили. Образ Данила Кушніра, використав Т. Г. Шевченко в поемі "Гайдамаки".
В кінці 18 ст. село перейшло у власність російського князя Григорія Потьомкіна, а згодом до його племінниці Олександри Браницкої, яка в свою чергу передала своїй дочці Єлизаветі Браницькій, дружині князя Воронцова.
40-70 роки 19ст. - час бурхливої промислово-торгівельної діяльності цукрозаводчиків Яхненків-Симиренків.

У 1849р. у Млієві було споруджено машинобудівний завод,на якому у 1851р. побудовано перший металевий пароплав "Українець".
У квітні 1989 р. дослідну станцію було реорганізовано в Мліївський науково-дослідний інститут садівництва Лісостепу України імені Симиренка.
У 1992 році згідно наказу Президії Української академії аграрних наук інститут було перейменовано в Мліївський інститут садівництва ім. Л.П.Симиренка УААН, а в 2006 - в Інститут помології ім. Л.П.Симиренка УААН.

3. Зведені історичні події села Млієва.

Перша писемна згадка про Мліїв належить до 1499 року, проте є припущення, що історія поселення сягає часів Київської Русі.

В 15 столітті Мліїв був приватновласницьким селом, яке належало литовським магнатам. На початку 17 століття у власності гетьмана Конецпольського.

В 1648 році Млієвом оволоділи війська Богдана Хмельницького і він став ранговим містечком гетьмана, а невдовзі центром Мліївської сотні Корсунського полку.[5]. В 1661 році, за постановою сейму, Мліїв знову був закріплений за Конецпольським. З початку XVIII століття Мліїв з округою належав князю Любомирському.

На початку XIX століття Мліїв перейшов у власність до Єлизавети Браницької, дружини князя Воронцова.

На початку 1920-х років село - центр Мліївської республіки.

В ході радянсько-німецької війни село окуповане німецькими військами 2 серпня 1941 року. 6 лютого 1944 року частини 72-ї та 254-ї стрілецьких дивізій 52-ї армії підійшли до села і з боями 9 лютого відвоювали його.

4. Видатні постаті села.

Мліїв нерозривно пов'язаний із родиною Симиренків. Це прізвище зараз відоме завдяки сорту яблук Ренет Симиренка. Радянська історія майже стерла із народної пам'яті той факт, що Симиренки у ХІХ столітті були однією із найзаможніших та найвпливовіших родин не лише України, а всієї Російської імперії. Їх роль в становленні українців, як нації важко переоцінити, адже лише кілька українських родів (Симиренки, Харитоненки та Терещенки) змогли із самих глибин піднятись до рівня не лише моральної, а й матеріальної підтримки існування народу.

Засновником роду вважається кріпак Браницьких Степан Симиренко. Його старший син - Федір отримавши непогану освіту торгував зерном та борошном. Торгівля дозволила йому викупитись із кріпацтва. Згодом він одружився із Анастасією Яхненко - дочкою ще одного колишнього кріпака. З братами дружини Федір створив невелику торгову фірму, яка згодом переросла у значне торгово-промислове підприємство "Брати Яхненки-Симиренко" і перетворилася на одну із найкрупніших в Україні. У 20-ті роки ХІХ століття фірма монополізувала торгівлю великою рогатою худобою та м'ясом. Пунктом відправки товару зробили Одесу.

Яхненкам і Симиренку присвоїли звання купців першої гільдії. Вони приймали активну участь в економічному та суспільному розвитку Одеси, постійно обиралися депутатами Міської Думи.

У 1832 році Федір Симиренко, який тоді вже керував фірмою, отримав звання "Потомственный почетный гражданин империи". Це було фантастично - колишній кріпак, українець, отримав звання, яким у імперії нагороджувались одиниці. Син Федора - Платон Симиренко, отримавши освіту у Паризькій Політехніці, тривалий час мандрував країнами Європи, вивчаючи цукровиробництво - галузь, яка в Росії лише зароджувалась. Він переконав батька і дядьків вкласти кошти у виробництво власного цукру. І сам взявся за справу. Перший завод постав у селі Ташлик. Згодом Симиренко запустив ще три заводи, але його плани були значно більшими. І ось у Городищі виріс найбільший і найкращий цукровий завод Європи. Це був, який не лише виробляв цукор, а й устаткування для його виробництва.

Цукрова імперія Яхненків-Симиренків швидко розвивалася. На орендованих у Воронцова землях вони почали вирощувати власний буряк, їхні заводи стали найприбутковішими у Європі. Йшов постійний розвиток технології та розширення асортименту. Цьому сприяв брат Платона, талановитий інженер, Василь.

Відношення Симиренків до простого люду було особливим. Їхні робітники мали найвищу у імперії зарплатню. Для робітничих сімей будувалось безкоштовне житло. Котеджне містечко у Городищі було дуже комфортним та сучасним. Братам Симиренкам в період тотального приниження народу і його нещадної експлуатації вдалося створити власну республіку. Причому слід зазначити що спілкувались брати українською мовою, і навіть діловодство провадилося українською. А на своєму машинобудівному заводі вони збудували перший суцільнометалічний корабель й назвали його "Українець".

Симиренки займалися благодійницькою діяльністю, виділяючи величезні кошти на підтримку селян. Вони підтримували розвиток культури, наприклад профінансували видавництво Шевченкового "Кобзаря", а потім самі ж викупили весь наклад і безкоштовно поширили його серед народу. Профінансували вони і видавництво україномовного "Букваря" складеного Шевченком для сільських шкіл.

Платон Симиренко помер у 1863 році, але естафету благодійництва перехопив Василь. Він фінансував видавництво цілого ряду україномовних та російськомовних газет, підтримував національний студентський рух. Жодне дореволюційне видання творів Шевченка не здійснилося без підтримки Василя Симиренка. Він же ініціював створення у Львові наукового товариства ім. Т.Шевченка й купив для нього будинок. Царському уряду дуже не подобалась діяльність Симиренків, але він нічого не міг вдіяти.

В радянські часи найвідомішим із родини Симиренків став син Платона Левко. Він же став однією із формальних причин краху економічної імперії родини, адже у 1879 році був заарештований за участь у русі народовців і засланий до Сибіру. Слід також згадати зятя Яхненків - Андрія Желябова, одного із керівників "Народної волі" та організатора вдалого замаху на царя Олександра ІІ. Його арешт та подальша страта стали останньою краплею терпіння царського уряду. Як наслідок фірма "Яхненки-Симиренки" була ліквідована. Підприємства, які стояли на орендованих землях просто знесли.У 1887 році Левко Платонович повернувся до рідного Млієва. Тут він зайнявся справою, про яку мріяв з дитинства - садівництвом. І став основоположником промислового плодівництва. Сад, закладений ним у родинному маєтку, став найбільшою у Європі колекцією плодово-ягідних та горіхоплідних культур та першою науковою сортостанцією імперії. Левко Платонович вивчав одночасно особливості 3 тисяч різних сортів садівничих культур. Результатом наукової праці вченого стала фундаментальна робота "Помологія", яку опублікували аж у 1961 році.

У 1920 році Левка Платоновича було вбито. Вбивцю, який стріляв через вікно, так і не затримали. Тепер можна сміливо стверджувати що цей злочин був справою рук ЧК. Того ж року було створено Мліївську науково-дослідницьку станцію садівництва та плодоовочівництва. Її очолив син Левка Володимир. Цей видатний науковець був ув'язнений радянською владою 1933 році. У 1938 його заслали до таборів, де він прожив до смерті (1943). Посмертно останнього Симиренка реабілітували. Нині у Млієві, на території маєтку Симиренків розміщено величезну сортостанцію та Інститут помології АН України. Тут, в оточенні прекрасного затишного парку зберігся будинок Симиреків, збудований у 1855 році. Правда обкладений стандартним радянським кахлем він виглядає не дуже привабливо. В будинку нині меморіальний музей. На території парку збереглося ще декілька споруд другої половини ХІХ століття: лабораторії, насіннєсховища, оранжереї. Просто помпезно виглядає Палац Науки збудований у 1926 році. Нині в ньому головний корпус Інституту Помології. Перед ним, на галявині декоративних чудернацько обрізаних чагарників, стоїть пам'ятник Левку Симиренку.

Поряд із парком стоїть Троїцька церква, яка була збудована у 1858 році і служила родовою усипальнею Симиренків. Ремонт церкви закінчили зовсім недавно і тепер вона як "нова копійка".

Обов'язково відвідайте Мліїв, погуляйте тихими алеями парку, зазирніть до музею, помилуйтеся фантастичним ландшафтним дизайном галявини перед Палацом Науки - отримаєте величезне задоволення. Щоб завершити історію про Мліїв потрібно згадати Мліївську республіку - специфічне територіальне утворення, яке існувало навколо села у 1919-1922 роках. Керував республікою Трохим Голий (Бабенко). Повстанці боролись проти білогвардійців і червоноармійців. Їхня армія нараховувала 7 тисяч козаків і мала величезну підтримку місцевого населення. Республіка перестала існувати після зрадницького вбивства отамана Голого. Мліївська республіка
До республіки входили лісові урочища, де таборилися повстанці: Середин Яр, Марусин Яр, Ламані гори, Недашівський став. Базовим для отамана стало село Мліїв , де він знайшов підтримку селян. Повстанці боролися проти більшовиків, відстоювали інтереси селянства, перешкоджали діяльності чекістських прод-загонів. На підході до села стояв блокпост, шлях перекривав шлагбаум із табличкою "Мліївська республіка".

Кiлькiсть переглядiв: 1044

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.